Максим Борозенець: «Старі кадри при владі – носії страшної бацили»

У Києві вже незабаром з’явиться Центр допомоги учасникам АТО, в якому бійцям антитерористичної операції та членам їхніх родин надаватимуть психологічні, соціальні, медичні, економічні, інформаційні та юридичні послуги. Ініціатором створення центру виступив голова Святошинської партійної організації, депутат від фракції «Об’єднання «Самопоміч» у Київраді Максим Борозенець, який і напрацював відповідний проект рішення. Максим Іванович – один із тих, хто найактивніше відстоює інтереси українських бійців, позаяк останні декілька років свого життя він присвятив війні за незалежність України. Ми поспілкувалися з депутатом та дізналися, чому він обрав саме такий нелегких шлях, чи допомагає українським бійцям держава і як пересічний українець, будучи в тилу, може наблизити Україну до перемоги. 

День особистої мобілізації

2 березня 2014 року Максим Борозенець, перебуваючи на Майдані зі своєю дружиною і донькою, вперше почув заклики щодо добровільної мобілізації. Як людина з військовим досвідом (свого часу служив в авіації Радянської армії), він вирішив піти за покликом серця. Того ж дня Максим Іванович поїхав до військкомату Шевченківського району, аби дізнатися, чи буде мобілізація. Йому повідомили, що нині про це мова не йде, але якщо є його згода, то можна прийти до військкомату як на військові збори.  Як офіцер запасу пан Борозенець одразу отримав мобілізаційний лист. «Третього березня у військкомат загалом запросили 55 осіб, з яких формували «383 команду» для допомоги військкомату. Мене направили у відділ по роботі з офіцерами. Відтоді цей день, третє березня, є для мене та моїх побратимів святом – Днем нашої мобілізації», – згадує пан Максим Борозенець.

Фото: Lada.FM

Попри те, що офіційної мобілізації в Україні не оголошували, його відділ займався упорядкуванням документів, які зберігалися десятки років у пожовтілих старих картотеках. Дані про військовослужбовців ніхто не оновлював по 15-20 років, а тому роботи було багато. Максим Іванович разом з іншими працівниками уточнювали і впорядковували мобілізаційні картки, після чого запрошували людей до військкомату для уточнення особистих даних.  

За літо-осінь у зону АТО самостійно доставили 8 машин

Після проголошення першої хвилі мобілізації, Борозенець автоматично став військовозобов’язаним. Так, після 25-ти років після завершення служби в Радянській армії він знову одягнув військову форму і отримав статус – «мобілізований». Служив при військкоматі, відповідав за особовий склад. Завдяки тому, що їхня команда сформувалася задовго до мобілізації, працювали зразково: військкомат Шевченківського району почали ставити в приклад іншим. Пан Максим згадує, що в той період до них приходило дуже багато добровольців, більшість з яких вперше в житті тримали в руках зброю. «Так, багато було тих, хто переступив поріг військкомату вперше, і усіх треба було навчити!» – розповідає він. Тоді ж Борозенець зустрів людей, близьких за духом. «Я тоді був дуже щасливим, адже зустрів стількох людей зі світлими, проукраїнськими поглядами», – розповідає Максим Іванович.

Уже з середини травня частину військкомату демобілізували, ще частину залишили в штаті до кінця особливого періоду. Решту було направлено в штат новостворюваного батальйону територіальної оборони міста Києва. Пан Максим і ще декілька сержантів залишились служити при військкоматі, допомагаючи формувати разом із комбатом батальйон. Після переведення з сформованого батальйону в зону бойових дій, він почав їздити на фронт. Максим Іванович не приховує: часто через військкомат сам собі виписував відрядження, аби разом з рідним братом та декількома волонтерами мати можливість систематично возити на фронт допомогу. Вони поставляли усе: починаючи від їжі, закінчуючи автомобілями. Останніх, до слова, тільки за літо-осінь 2014 року доставили 8 штук (два легкові та шість джипів). Їх купували, а потім ремонтували на особистій СТО Максима Борозенця, яка знаходиться у Вінниці.

Усе робили самі, без підтримки держави

У лютому 2015-го Максиму Івановичу, який на той момент вже отримав статус учасника бойових дій, надійшла пропозиція від комісара міста Києва піти у відрядження в зону АТО помічником. «Я погодився не роздумуючи, і вже 23 лютого ми виїхали до Слов’янська. Там я служив начальником патрульної служби при комендатурі», – розповідає він. У Слов’янську, який на той час вже був звільнений від окупанта, на новоприбулих чекало багато роботи. Зокрема, їм потрібно було з нуля облаштувати місце, де б жили офіцери та бійці. Максим Іванович зізнається: у всіх було враження, ніби звільнене місто залишалося в окупації, таке вже було розбите та занедбане. За три тижні їм вдалося зробити неможливе: вони облаштували базу так, що вона почала нагадувати ті, які показують у фільмах про американську армію. З їх активності дивувалися усі: дзвонили з Краматорська і питали, що у них там за «командир такий божевільний, що спуску нікому не дає». Уже тоді Максиму Івановичу та його товаришам по службі прийшло усвідомлення, що чинна влада, м’яко кажучи, не має бажання працювати. Позаяк все, що вони зробили у Слов’янську – зробили вони самі, без підтримки  держави. До слова, уже в 2017-му році товариш Борозенця, який відвідав цю ж базу в Слов’янську, розповів, що там вже майже все занедбане.

Старі кадри при владі – носії страшної корупційної бацили

Максим Борозенець пригадує, що коли прийшов в «Об’єднання «Самопоміч» –  Київ, при знайомстві підвівся і заявив: «Я – український націоналіст». Саме  тому, коли постало питання захисту батьківщини, він ні секунди не вагався, а  побіг. Зізнається: було радісно, що нарешті випав шанс своїми руками створити справді незалежну Україну. «Я мав щастя бути причетним до тих подій і дуже  радий, що поруч зі мною були люди, з якими я б не познайомився, якби не  Путін», – говорить він зараз з усмішкою.

 Сьогодні Максим Іванович продовжує свою боротьбу. Вже не на фронті, а в  тилу: намагається залучати усіх охочих до добрих справ, дати людям роботу. Як  учасник усіх значущих для України революцій (починаючи з 1991 року), він є  патріотом з непорушними переконаннями. Його уже ніщо не змінить, адже  скільки себе пам’ятає – завжди намагався допомагати країні настільки, наскільки міг. Говорячи про це, пан Борозенець згадує історію, коли 7-річний хлопчик одного із сіл Вінницької області приніс йому 50 гривень і попросив передати комбату якогось з батальйонів в АТО. «Ця дитина, мабуть, у своєму житті в руках більших грошей не тримала, але для неї було важливо, аби їх витратили саме на потреби армії. Я зробив усе, про що він мене попросив: віддав купюру в руки комбату і сказав, аби він належно нею розпорядився. Ця історія розкриває вагому істину: головне не те, що робиш, головне – що ти зробив порівняно з тим, що міг зробити. Важливо, що ти робиш у контексті своїх можливостей. Цей хлопчик використав свої можливості по максимуму. Я намагаюся допомагати усім, чим можу, і робитиму це надалі», – розповідає Максим Іванович.

Нинішнє громадянське суспільство України Максим Борозенець символічно називає дитиною, яка вже виросла з немовля і яка зараз переживає період дитячих недуг. Він впевнений: ми подолаємо ці «хвороби». А щоб це зробити, треба не просто змінити систему, в якій живемо, а й прогнати з влади старі кадри. Останні, на думку пана Максима – носії старої корупційної бацили, яка й надалі вражатиме організм, якщо її не нейтралізувати. Тому наша остання барикада – викорінення внутрішнього ворога. Коли ми це нарешті зробимо, зможемо вдихнути на повні груди у справжній незалежній Україні.

Читайте також:

23 вересня

Круглий стіл: «Новий прогресивний порядок сплати...

1519 0
30 вересня

Зволікаєш – втрачаєш: Київ може позбутися...

937 0
10 лютого

В київських школах відновлять ТИРи

436 0 89

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.